"Секулярність" України: Так, а навіть Ні!
Nov. 5th, 2018 04:06 pmНа тлі перипетій із томосом©™ вирішив розвіяти один поширений міф: про те, що Україна нібито 'світська держава, так в Конституції записано'. Аж ніяк ні. Тобто, ані так, ані ні. I regret to inform you :-)
Шоб зрозуміти, про шо йдеться, треба повернутися в безсонну ніч 27-28 червня 1996 року, коли 450 красноглазіків вирішили зафіналізувати довготривалі дискусії і нарешті прийняти Основний Закон, без якого Україна жила була нецілих 5 років від свого створення як держави.
Багато питань було дуже принципових, зокрема питання мови, державного суверенітету, блоковості-позаблоковості, статусу Криму-Севастополя etc. Йшлося дуже сильно теж про державну символіку: комуністи зі шкіри лізли, так хотіли пропхати свою ідею про ‘маліновий флаґ Войска Запарожскава’—було прийнято традиційний стяг, трохи його кодифікувавши (із жовто-блакитного прапор став синьо-жовтим).
Питання церковності-реліґійності не належали до принципових; Галицькі церкви (УГКЦ та УАПЦ) були леґалізовані вже давно, але поза межами Західної України люди реліґією цікавилися відносно слабо, як в анекдоті про „Коли не прийду до церкви, все паски святять!” В цілому, Україна і зараз не є особливо реліґійною державою, а в 1996-му тим більше: партією №1 на всіх виборах до кінця де’яностих років були комуністи.
Темам реліґійним Конституція 1996 року присвятила аж одну Статтю 35-ту:
Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Здавалось би, формулювання терпиме, ніби всіх влаштовує і всім норм. Шо малося на увазі:
—шо можна колядувати і ходити з вертепом і колядників не буде бити ОМОН;
—шо можна ходити до причастя і до сповіді і паску святити і не боятися шо в школі 2 поставлять або незадовільну поведінку або на дошці позору вивісять
—шо дитину можна буде похрестити чи зробити обрізання чи провести бар міцва і з роботи не звільнять
—шо не буде спеціальних робочих і навчальних днів у реліґійні свята в рамках боротьби за атеїзм
—шо не будуть вимагати на прикладі жаби доводити до переконання, шо Бога нема
—шо просто хрестик можна буде носити
ітд.
Здавалося би, все ок. Але на виході отрималася трішки хуйня
( чому? )
Шоб зрозуміти, про шо йдеться, треба повернутися в безсонну ніч 27-28 червня 1996 року, коли 450 красноглазіків вирішили зафіналізувати довготривалі дискусії і нарешті прийняти Основний Закон, без якого Україна жила була нецілих 5 років від свого створення як держави.
Багато питань було дуже принципових, зокрема питання мови, державного суверенітету, блоковості-позаблоковості, статусу Криму-Севастополя etc. Йшлося дуже сильно теж про державну символіку: комуністи зі шкіри лізли, так хотіли пропхати свою ідею про ‘маліновий флаґ Войска Запарожскава’—було прийнято традиційний стяг, трохи його кодифікувавши (із жовто-блакитного прапор став синьо-жовтим).
Питання церковності-реліґійності не належали до принципових; Галицькі церкви (УГКЦ та УАПЦ) були леґалізовані вже давно, але поза межами Західної України люди реліґією цікавилися відносно слабо, як в анекдоті про „Коли не прийду до церкви, все паски святять!” В цілому, Україна і зараз не є особливо реліґійною державою, а в 1996-му тим більше: партією №1 на всіх виборах до кінця де’яностих років були комуністи.
Темам реліґійним Конституція 1996 року присвятила аж одну Статтю 35-ту:
Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Здавалось би, формулювання терпиме, ніби всіх влаштовує і всім норм. Шо малося на увазі:
—шо можна колядувати і ходити з вертепом і колядників не буде бити ОМОН;
—шо можна ходити до причастя і до сповіді і паску святити і не боятися шо в школі 2 поставлять або незадовільну поведінку або на дошці позору вивісять
—шо дитину можна буде похрестити чи зробити обрізання чи провести бар міцва і з роботи не звільнять
—шо не буде спеціальних робочих і навчальних днів у реліґійні свята в рамках боротьби за атеїзм
—шо не будуть вимагати на прикладі жаби доводити до переконання, шо Бога нема
—шо просто хрестик можна буде носити
ітд.
Здавалося би, все ок. Але на виході отрималася трішки хуйня
( чому? )